«Попри жахливий біль…», «Живе всупереч діагнозу» або «Героїчна боротьба з долею» — ви точно бачили подібні формулювання в матеріалах про людей з інвалідністю.
Здається, що це про співчуття та підтримку. Але у такого підходу є зворотний бік — драматизація та героїзація.
Дослідження показують: 71% українців відчувають співчуття, а 34% — сум чи печаль, коли бачать людину з інвалідністю. Водночас люди з інвалідністю зазначають, що прояви жалості можуть дратувати та викликати дискомфорт.
І це зрозуміло: коли історію будують лише навколо «страждань» і «подолання», жалість може підміняти повагу та взаємодію на рівних. А за драматичним сюжетом стає непомітною сама особистість — її професіоналізм, хобі, почуття гумору, смак у літературі, плани та мрії.
Як розповідати історії про людей з інвалідністю без драматизації та героїзації?
Показуйте буденні ролі, а не лише «подвиги».
Професійні здобутки, улюблена кава зранку, кумедні історії, захоплення чи плани на відпустку роблять історію живою та справжньою. Інвалідність може бути частиною досвіду людини, але не обов’язково має бути центром кожної історії про неї.
Нормалізуйте життя, а не романтизуйте бар’єри.
Не перетворюйте звичайні щоденні дії людини на «подвиг» лише через її інвалідність. А якщо труднощі справді є частиною історії, показуйте не «героїчне подолання власного стану», а конкретні бар’єри середовища — наприклад, недоступний транспорт, будівлі чи послуги.
Запитайте саму людину.
Переконайтеся, що вона сама хоче бачити свою історію саме так. Дайте їй можливість визначити, про що говорити, на чому робити акцент і якими деталями ділитися, — без нав’язування образу трагедії чи надгероїзму.
Менше жалості — більше поваги. Розповідайте історії так, щоб бачити насамперед особистість, та обирайте взаємодію на рівних!
Цей інформаційний продукт став можливим завдяки щедрій підтримці, наданій Урядом Сполучених Штатів Америки. Зміст є відповідальністю Моментум Вілз фор Хьюменіті та не обов’язково відображає погляди Уряду Сполучених Штатів Америки.