На цьому наголосив Захисник України, а нині – працівник Івано-Франківської районної державної адміністрації Максим Веприк на зустрічі зі студентами Івано-Франківського медичного коледжу.

Зі вступним словом до присутніх звернувся  голова районної державної адміністрації – начальник районної військової адміністрації Роман Боднар. Очільник району відзначив, що в умовах війни кількість українців, котрі стали на захист держави та втратили здоров’я внаслідок боротьби з окупантами, невпинно зростає. І їхня ресоціалізація постійно стикається з прірвою в розумінні між військовими та цивільними. На жаль, так є.

Максим продовжив думку пана Романа і відзначив – його досвід не є відображеннями всього ветеранського суспільства, однак він може бути корисним для налагодження діалогу та стати ще одним маленьким кроком у подоланні цієї психологічної прірви. Максим постійно наголошує, що не варто боятися заговорити з ветераном, адже цей страх тільки породжує замкнене коло: суспільство не ініціює діалог – військовий відчуває себе покинутим та не почутим – ізоляція тільки посилюється.

Топові питання, які НЕ варто задавати ветерану:

1. Коли закінчиться війна? Ніхто з вищого військового керівництва нашої країни не дасть вам на це конкретну відповідь, не те що солдат з передової, адже він володіє інформацією тільки на своєму напрямку. І навіть тоді вона може бути актуальна лише стосовно якоїсь конкретної позиції чи населеного пункту. Такі питання – відверто – «тригерять» військового. Адже люди на фронті вже давно втомились від цієї війни.
2. Чи подобається вбивати росіян; скільки ти вбив/знищив окупантів чи техніки? Мало хто готовий похизуватися своїм списком. Оскільки для абсолютної більшості ліквідація окупантів – це вимушена робота, яка постійно передбачає загрозу для твого власного життя. Солдати більше заклопотані намаганнями вижити на фронті, ніж скурпульозно вести підрахунок знищених ворогів.
3. Як ти отримав поранення? Бувають різні ситуація, при яких людина могла отримати травми. І не завжди вона готова знову поринати у ті спогади, які очевидно неприємні. Тільки якщо ветеран/ка самі готові про це говорити.

Найважливіший аспект соціалізації та реабілітації військового – це люди поруч. Рідні та близькі можуть як допомогти пережити цей травматичний досвід, так і загнати у важку депресію. Адже дистанціювання та постійне співчуття тільки стимулюватимуть людину закриватися в собі та шукати розраду у деструктивних звичках. Натомість підтримка та підкреслення позитивних змін – шлях до відновлення у ветерана довіри до суспільства і віри в те, що він ще може бути корисним та потрібним.

Ветерани не потребують жалю чи милостині. Не варто намагатися «втиснути» людині гроші на знак вдячності. Це може розцінюватися як акт знецінення. Такі жести доречні тільки у випадках, коли ця особа цілеспрямовано збирає кошти на якісь власні потреби чи заради інших.

Детальніше як комунікувати з ветеранами і ветеранками можна в розділах Довідника безбар’єрності  «У воєнний час»  та «Люди з досвідом війни. Гідність. Взаємодія».

Безбар’єрність – це одна з рис нашого світосприйняття, виховання, мислення. Реальність змінюється і суспільство має толерувати всі моменти й аспекти, аби створити ненав’язливий комфорт для тих, хто жертвував своїм життям, борючись за незалежність нашої Держави.

#тиждень_безбарєрності